середа, 30 січня 2013 р.

«Найдитячіший» письменник – Борис Комар


«Найдитячіший» письменник – Борис Комар

Озера, гори, ліси, поля –
Усе це ти – Хорольщина люба моя.
Шелест дощу і шепіт трави,
Хорольщина люба – це ти.
Ліси шумлять, річка біжить,
Хорольщина моя гомонить.
Білесенька хмаринка по небу пливе,
У кожній частинці письменник живе.
Калина цвіте, соловейко співає,
 Борис Комар твори складає.
 У кожній родині, у кожнім краю
Знають і люблять книгу його. Хорольщина.
Чи є десь на землі такий чарівний край, де тихі травневі ночі пливуть на крилах солов’їних пісень, де вранці на замріяній річці вмивається джерельною водою біле латаття. Із весни до пізньої осені – в буянні квітів і трав розлогі луки та поля. Вклоняється матері землі стиглий колос на полях, медово пахнуть плоди у садах, ніжно шепочуть верби свою пісню. Серед цієї чудової природи у селі Хвощівка жита сім’я Комарів. Батько – Панас Сидорович – ветфельдшер, великий знавець лікувального зілля, зажив собі на старість доброї слави від людей як травник. Мати – Євдокія Платонівна, – колгоспниця, знала безліч пісень, які охоче наспівувала, пораючись у хаті. Саме завдяки таким матерям, як Євдокія Платонівна, і переходить із роду в рід наша пісня – голос чистої душі й народу. Саме в цій дружній сім’ї 5 червня 1928 року народився Борис Панасович Комар. Батьки не могли і думати, що через роки їхній син належатиме до найпопулярніших дитячих прозаїків України. Тут, у Хвощівці, Борис пішов до семирічки. З малих літ він цікавився літературою. Збирав прислів’я, приказки, записував різні історії, казки, анекдоти, що їх можна було почути від сільських оповідачів-дотепників. Був уже великий зшиток, поки не прийшов дядько до батька і не взяв той зшиток на куриво. Хоч як не було гірко Борисові, але наступного дня він знову взявся за ручку. Як було добре, коли Борис закінчив 6-й клас у 1941 році. Мріяв про веселі канікули. Та сталося інакше: почалася війна... І перші записи – саме про неї. Всю війну хлопець вів щоденник, ховаючи його в тайнику, і нині той грубий, уже пожовклий зшиток зберігається у письменника. Борис Панасович, працюючи над романом «Дубовий дім», описуючи боротьбу підпільників із фашистами, нерідко зазирав до нього і згадував, згадував...
...Ось у село вдерлися фашисти. Терор. Забирають м’ясо, хліб, одяг, убивають. Ось ведуть наших військовополонених – обдертих, геть виснажених і у кривавих ранах... І хоча колону пильно охороняють німці з вівчарками, хлопчакам на чолі з Борисом вдавалося вибігти на вулицю, подати полоненим хліб, пляшки з водою... Чимало з побаченого тоді чотирнадцятилітнім хлопцем через багато років оживе в повісті «Поворотний круг» та інших творах. Образи юних героїв – Анатолія Буценка, Бориса Гайдая та Івана Сацького по-справжньому яскраві, правдиві, бо багато з того, що писано в повісті, пережито самим автором. Разом із хлопцями Борис Комар урятував майже всю шкільну бібліотеку. А було це так, згадує письменник: «Прибіг мій товариш Грицько Ведмеденко і гукає з порога: «Борисе, поліцаї наші книжки зі школи вантажать на підводи! Я спитав поліцая, куди, а він: «Вивеземо у район і спалимо». Гайда до школи!». Побігли ми туди, а книжки вже горою лежать на возі. Ми до поліцая, який вмощується на полудрабку: «Віддайтенам хоч трохи!». Еге, і слухати не хоче, блимає лихим оком: «Що, більшовицької зарази закортіло? Ось я вам дам книжок!». І піднімає гвинтівку... Ми одскочили. Та коли підвода рушила, городами подалися слідом. Думалося, тихенько підкрадемося та й поцупимо хоч щось... Де там! Поліцай крутить головою, мов опудало на вітрі... Та ось підвода зупинилася біля поліцейського двору. Він пішов до хати, лишивши дядька-водія з книжками. А тоді ми, мов горобці, пурхнули... За кілька хвилин добре підводу очистили... Книжки в час окупації мандрували селом із хати до хати. І жодна людина не виказала поліції... А як прийшли наші, ми ті, вже зачитані, ледь живі, книжки здали до шкільної бібліотеки...!». Війна – це горе. Борису Панасовичу прийшлося «скуштувати» чи не найважче горе у своєму житті – смерть мами, яку у травні 1943 року вбила блискавка. Панас Сидорович після смерті жінки так і не зміг покохати іншу і присвятив своє життя дітям і допомозі людям. Визволення прийшло восени 1943 року. І Борис Комар знову сів за шкільну парту. Закінчивши семирічку, здав документи до Кременчуцького залізничного технікуму, але невдовзі трапилося неминуче лихо – мінованою німецькою запальничкою (такі «подарунки» фашисти розкидали з літаків) хлопцю відірвало три пальці лівої руки. Після лікарні довелося продовжувати навчання в Хорольській десятирічці. Потім Борис Комар, за бажанням батька, вступив на підготовчі курси Харківського ветеринарного інституту. Та, блукаючи містом, випадково надибав на дошку оголошень при університеті, де вичитав таке: «філологічний факультет, українське відділення». Було в тих словах щось небуденне, чарівне і високе – мовби знак пісні чи казки або спогад, що манив, кликав до себе. І юнак став філологом. 1947 року Борис Комар перейшов до Київського університету. Вже на п’ятому курсі, у 1950 році він почав працювати редактором відділу дитячої літератури видавництва «Молодь». Борис Панасович тривалий час працював у редакціях журналів «Зміна», «Дніпро» та у видавництвах «Молодь», «Дніпро», «Радянський письменник». Був відповідальним секретарем комісії Спілки письменників України по роботі з молодими авторами. Перше оповідання Бориса Комара «Найкращий подарунок» надруковане в альманасі для дітей «Ранок» у 1951 році. Доопрацьоване письменником, – а він полюбляв доробляти, вдосконалювати свої твори, – нині має назву «Міст». Через п’ять років побачила світ перша книжка молодого письменника під назвою «Незвичайне полювання». Відтоді він не полишає праці на ниві дитячої літератури.
Цінність і привабливість книжок Бориса Комара саме в тому, що до кінця переймаючись відчуттям своїх юних героїв, він ставиться до них без поблажливості, а з усією повагою і серйозністю, з великою вірою у те, що в найтяжчих життєвих випробуваннях ці маленькі громадяни виявляють взірці героїзму, твердості й незалежності. Письменника приваблюють сильні, духовно багаті натури. У 1980 році виходить у світ повість Бориса Комара «Мандрівний вулкан», а в 1981 році збірка оповідань «Бджолиний мед». За ці твори письменник удостоєний премії ім. Лесі Українки (1984). Його творчість оцінено. Борис Комар виступив у новому для себе жанрі – жанрі фантастики. Письменник зі своїм стилем, багатою лексикою, уміє створити реалістичні, впевнені образи. Борис Комар розкрив болючу тему сучасності – тему боротьби за мир, боротьбу з підступними антилюдськими задумами злочинців, які мріють про світове панування. До шестидесятиріччя письменника видавництво «Веселка» видало у 1988 році двотомник Бориса Комара. А 21 жовтня 1988 року він приїжджав до нас у Хорол із Віктором Кавою та Анатолієм Костецьким. Минають роки, Борис Панасович у постійному творчому пошукові. На численні прохання земляків він приїжджав разом із родиною у Хорол. Зустріч відбулася у районній бібліотеці. Зал був заповнений шанувальниками письменницького слова. Прийшли не тільки дорослі, а й діти. Швидко промайнув час. Багато було сказано теплих слів: «Борис Комар свою творчість присвятив дітям. Про його книги можна говорити і говорити... адже це і народна казка, і легенда, це і захоплюючий світ народного жанру, фантазії і, насамперед, глибина мудрості, доброти. Мова його творів гарна, дохідлива і соковита. Перед нами постає письменник-учитель і письменник-дослідник. Глибина прози Бориса Комара відтворює складний дитячий світ у зав’язі, що вічно дивиться у майбутнє. Книжки, а також їхній автор, назавжди лишилися у щасливому й прекрасному краю, і край той зветься – дитинством».

Немає коментарів:

Дописати коментар